Клуб

Син переселенців з Лемківщини (батьки поселилися на Загір’ї) ріс і виростав неподалік стадіону та ДЮСШ, де була секція футболу. Тож йому, як і більшості хлопчаків, до душі припав саме футбол. У 14-річному віці записався в групу, котру вів відомий на Станіславщині улюбленець калуської публіки, а в майбутньому – заслужений тренер України, котрий виховав Олега Кузнєцова, зірку світового футболу, Мирон Данилович Мандрик.
Крім першого тренера, тоді прикладом для Василя Івановича Лабика, а мова йде саме про нього, був і його старший товариш Ярослав Зеленко. Пізніше доля поєднала цих двох людей на спортивній ниві Калуша на довгі роки.
В групі, де займався Лабик, було багато здібних підлітків. Серед них – Богдан Чолій, Ярослав Ковалишин, Орест Павлишин та інші. Всі вони разом з Василем першими з групи потрапити в юнацьку команду калуського «Хіміка». Звісно, юний Лабик був на сьомому небі від щастя! Та висока конкуренція в складі дорослої команди «Хімік» не дозволила йому постукати в двері основного футбольного колективу Калуша Довелося перейти до іншої калуської команди «Будівельник» і там відточувати свою майстерність.
З «Будівельника» Василь Лабик пішов на службу до війська, де, на щастя солдата, потрапив у спортивну роту і мав можливість займатись футболом. У складі військової команди «Яструб» виступав у першості Карагандинської області. При цьому завжди відчував підтримку від земляків – Василя Турака та Олександра Білецького, з якими служив в одній військовій частині. Вони, як відомо, пізніше обіймали в Калуші високі посади – відповідно начальника міськвідділу міліції та військового комісара.
Після повернення до рідного міста, Василь Лабик був запрошений в команду своєї мрії – калуський «Хімік», котру на той час тренував Юрій Грацлі. В 1969 році в складі цієї команди став чемпіоном Івано-Франківської області, в 1972 році виступав у фіналі Кубка України серед аматорських команд. Тоді «Хімік» під керівництвом уже тренера Бориса Пазухіна на виїзді в місті Дніпрорудне Запорізької області поступився місцевій команді «Шахтар» з рахунком 0:2. Наступного року калуські футболісти брали участь в Кубку СРСР серед аматорських команд. Щоправда, уже на першій стадії розіграшу цього трофею калуський «Хімік» поступилися в Душанбе тамтешній команді «Буревісник» з мінімальним рахунком 1:2.

Тривожно на тренерському містку калуського «Хіміка» (крайній зліва сидить – Василь Лабик)

Коли Юрія Грацлі звільнили з посади тренера «Хіміка», Василь Лабик виступав за цю команду під керівництвом Бориса Пазухіна, з яким подружився на довгі роки. В 1975 році, пішовши з «Хіміка», не повісив бутси на цвях, а продовжував грати у футбол. Виступав за амбітну сільську команду – хотінський «Колос», з якою став переможцем другої ліги першості області, здобув путівку в групу сильніших команд Івано-Франківщини, а ще – Кубок України серед сільських колективів. Також Василь Лабик брав участь і в першості України з футболу серед аматорів.
Та футбольний вік не вічний. Тож у 1978 році довелося Василю Івановичу перекваліфіковуватися на арбітра. Досвід гри у футбол був неабиякий, і він одяг суддівську мантію. Рекомендував на це Василя Івановича арбітр міжнародного класу Мирослав Ступар.
Два роки Василь Лабик сумлінно працював на полях Івано-Франківщини. Навіть входив у десятку кращих арбітрів області. В цей час довелося йому попрацювати і дитячим тренером з футболу в ДЮСШ на Загір’ї. Тоді її директором був Омелян Куцук.
Коли в 1978 році «Хімік» виграв першість серед команд спортивного товариства «Авангард», «Спортивної газети» та міжвідомчу першість України, а Бориса Пазухіна та воротаря київського «Динамо» Євгена Рудакова запросили на тренерську роботу до івано-франківського «Спартака», то колишній голова колективу фізкультури ВО «Хлорвініл» Ярослав Гонтковський запропонував Василю Івановичу посаду головного тренера «Хіміка». І в 1979 році він приступив до роботи. Звичайно, нелегко було вести тренувальний процес з футболістами, з котрими провів на полі не один сезон. Микола Констанкевич, Володимир Сидор, Василь Гіфес мали авторитет у команді, але новий тренер зумів знайти підхід і до них.
Працював тренером пізніше і з Петром Івановичем Кушликом, а згодом і з Миколою Констанкевичем. Всяке було, але вони залишилися друзями.
Найболючишим питанням було відрахування хлопців із команди, котрі за тими чи іншими параметрами їй не підходили. Треба було дотримуватися педагогічних тонкощів, щоб не образити людину і не стати для неї ворогом на все життя. Батьківський підхід до таких випадків допомагав Василю Івановичу полюбовно розв’язувати складні гордійові вузли цих непростих взаємин.

Одинадцять сезонів віддав Василь Іванович команді своєї молодості – калуському «Хіміку». За його керівництва вона у 1981-1983 рр. була беззмінним учасником першості України серед команд колективів фізкультури, постійно виборювала призові місця в зонах.
У 1990 році Василя Лабика обирають головою новоствореного футбольного клубу «Хімік», а в 1991-ому він стає першим його президентом і обіймає цю посаду до 1997 року.
У сезоні 1994-1995 рр. команда, очолювана Василем Лабиком, менеджером Василем Дуткевичем та тренерами Борисом Пазухіним і Володимиром Мандриком, стає переможцем аматорської першості України і здобуває путівку в Професійну футбольну лігу. Це був знаковий період для Василя Івановича. Його обирають в раду ПФЛ України.
Василь Лабик як білка в колесі крутився, тримаючи на пульсі зв’язок з міською владою, зокрема з мером Калуша Романом Сушком, та керівництвом хімічного концерну «Оріана». Піклування про життя і побут футболістів було його основною місією як президента футбольного клубу. Команда на вершині слави. За підсумками першого кола друголігового чемпіонату України з футболу сезону 1995-1996 рр. ФК «Хімік» навіть посідав друге місце, поступаючись лише команді ЦСКА, яку очолювали Володимир Безсонов і Володимир Лозинський.
Воротар Степан Хопта, польові гравці Іван Фединяк, Ярослав Голубчак, Юрій Маляр, Володимир Крижанівський та інші були вдячні наставникові за підтримку і своєю самовіддачею на футбольному полі додавали йому натхнення до роботи.
У 1969 році у Василя Івановича сталася визначна подія: він одружився. І ось уже 48 років іде по життю з дружиною Надією. Гордиться своїми дітьми Олегом та Оксаною, онуками Богданом і Юрієм. До речі, Богдан навчається у Львівській поліцейській академії, а Юрій – у Львівському державному училищі фізичної культури, займається вільною боротьбою у заслуженого тренера України Юрія Кірілова.

Через вимушену відставку з посади президента ФК «Калуш» Василь Іванович практично залишився безробітним. І тут йому знову підставив своє плече Ярослав Гонтковський, тоді вже голова Івано-Франківської крайової організації ФСТ «Україна», запропонувавши очолити організацію товариства в Калуші. З рідного Загір’я він часто вирушає на спортивні заходи на своєму велосипеді. Ветеран спорту постійно відвідує стадіон «Хімік», фізкультурно-спортивні комплекси «Нафтохімік» і ДЮСШ «Сокіл», де зустрічається з друзями своєї бурхливої спортивної молодості.

Джерело: http://naftohimik.info

{jcomments off}

Етапи розвитку ФК «Калуш» («Хімік», «Лукор», «Прикарпаття-2», «Спартак-2»)

{jcomments off}

Калуський футбол не колос на глиняних ніжках. Він має свою славну історію, має свої витоки, з яких ця гра дійшла нас, живущих на калуських теренах сьогодні, на початку ХХІ століття. І хибною є думка тих, які ще чверть століття тому доказували, що футбол в Калуші сформувався після Другої світової війни. Письмові джерела стверджують зовсім протилежне.

В 1995 році після перемоги калуського «Хіміка» в аматорській першості України я зустрівся із капітаном калуської «Зорі», яка виступала в 1935-39 роках у чемпіонаті Станіславського округу футбольного Антоном Миляновичем Луцівим. І він повідав мені історію зародження гри в копаний м’яч (так в 30-ті роки ХХ століття українці Галичини називали футбол) в Калуші.

З його спогадів перший футбольний матч в Калуші відбувся напередодні Першої світової війни в 1914 році. На цьому матчі був присутній батько Антона Луціва – Мілян. Він і розповів сину про цю гру. Першому матчу передувала визначна подія: в Калуші було створено Товариство експлуатації солі поташової (ТЕСП). Щоб відзначити створення підприємства, його керівництво вирішило влаштувати грандіозне свято для інженерів і робітників, які працювали тут. Вирішили потішити публіку видовищною грою, в яку вже грали в Англії, Шотландії, Німеччині, Франції, Австрії.

На Spazerplatz (площі для прогулянок), що знаходилася на березі річки Сівки поблизу Саліни (ТЕСПу) та проходила трохи далі від теперішнього палацу культури «Мінерал», і відбулася це видовище. На майданчик вийшли команди калуських колоністів (вихідців з Німеччини), що жили як тоді казали на Кольонії (Новий Калуш) і інженерів та робітників австрійців, які працювали тоді на ТЕСПі. За ворота слугували по два стовпи, які були закопані по обидва боки Spazerplatz і які називалися штанглями. Грачі намагалися один перед одного заштовхати шкіряну кулю між штанглями. На тому матчі (метчі) було забито один гол (голь). Пізніше Міляну Луціву вдалося познайомитися з автором забитого м’яча, австрійцем, який працював тоді на ТЕСПі – Йоганном Кватембером.

Вони подружилися. В обох народилися сини. В Йоганна – Карл, а в Міляна – Антон. До речі Кватемберг одружився на українці Теклі Зборовській. Потім Карл став знаменитим воротарем української калуської «Зорі», а Антон Луців – її капітаном. В роки другої світової війни Кватемберги виїхали до Австрії. Йоганн помер у 1962 році у віці 82 роки, а Карл – в 1982 році, коли йому було 65 років. Обидва поховані в селі поблизу міста Лінца (Австрія).

Про проведення цього матчу в 1914 році підтверджували також гравці «Гашомеру» і «Гакоаху» (Калуш) Яків Зейдельман та Олександр Кульберг, а ще перший професійний калуський арбітр Іван Максим’як. Про цей матч калуських колоністів і інженерів-австріяків також писав в одному із своїх рекламних проспектів про Калуш нині покійний відомий калуський журналіст Михайло Коломієць.

На жаль, цей поєдинок виявився єдиним, бо 1 серпня 1914 року розпочалась Перша світова війна. Було не до футболу. В роки війни майдан на березі річки Сівки втрачає значення площі для ігор. Після приходу в Галичину польської влади спортивне життя в Калуші переміщується на Загробиська (раніше на тому місці було Лесенькове село). За Польщі ця вулиця носила назву Святої Анни.

В середині 20-х років польська влада будує там два (!) боїська (стадіони) – основний і тренувальний. Вони були обгороджені залізним парканом і об лаштовані жужелевими доріжками. На благо жужелю на Саліні було багато. На відкритті стадіону на Загробиську, а не Загробище, як писали досі, був присутній Антон Мілянович Луців з батьком. Було тоді йому шість років. Зустрічались військові команди Стрия і Коломиї. Це було в 1925 році.

Стадіони і снували до 1949 року, а вже в 1947 році розпочинається будівництво теперішнього стадіону «Хімік», що знаходився на тодішній вулиці Леніна, згодом – Шахтарська, а тепер – Чорновола. Однією з перших калуських команд була команда калуських колоністів «ТУР» (Товариство університетів робітничих). Відомо, що за неї виступали і українці. І перший з них – Дмитро Кушлик, що жив на Фегонівці.

В кінці 20-х – на початку 30-х років в Калуші утворюються футбольні колективи ТЕСП, «Гакоах», «Гашомер», «Сокіл-1», «Сокіл-2», «Пролом». Перша українська команда «Чайка Дністрова» була створена 10 травня 1930 року. За неї виступав Лев Підлісецький, який перейшов згодом у легендарну львівську «Україну» і грав поруч з Олександром Скоценем. Перші футбольні команди з’являються і в селах Калущини. Заснували їх в Бабині Зарічному, Хотіні, Голині. А в Підгірки цю гру приніс син Івана Франка – Петро.

Футбол 30-х років ХХ століття – це вже інша історія. І про неї піде мова далі, в наступних публікаціях. А перший матч, зіграний в 1914 році, залишиться найвизначнішою подією в житті футбольного Калуша, який хоч і переживає зараз нелегкі часи. Правда до ювілею ще далеко, і вірю, що найпристрасніші калуські уболівальники і вся футбольна громадськість краю ще захоплюватиметься футбольними подвигами калушан. Вірю, що футбол у Калуші відродиться, як відродилися у свій час львівські «Карпати».

Ростислав Михайловський, член Національної спілки журналістів України